В далекому минулому Римська імперія була центром ойкумени. Рим здійснював часті завойовницькі походи і весь час розширював свої території, В роки свого розквіту в склад імперії входила вся територія Європи, частина Близького Сходу та Африки. «Розділяти та властвувати» було пріоритетом римських імператорів. Вони в «залізному кулаці» тримали завойовані народи, а непокірних карали вогнем та мечем. На сьогоднішній день мова вже не йдеться про абсолютну монархію. Людство намагається будувати демократичне суспільство. Але виникає парадокс: гарантом світової демократії являється той, хто найчастіше її порушує. Захід, який успадкував психологію римських володарів, намагається будь-якими методами поширювати свою владу. Прагнення до повної гегемонії виливається в політичні, економічні, культурні і воєнні походи на відсталі країни. Недавні воєнні дії на території суверенної Югославії промовисто свідчать про римо-цезарський менталітет розвинутих країн і їхні невгамовні апетити щодо створення земного царства.
А в чому ж суть внутрішнього конфлікту, який переріс в воєнну агресію НАТО проти сербського народу? Косово — це автономний край Республіки Сербії, в якому проживає майже два мільйони людей. 80% його складають етнічні албанці, 15% — серби і чорногорці. В країні також проживають цигани, турки, слов'яни — мусульмани. І щоб розібратися в причинах постійної нестабільності на території цієї частини Східної Європи, потрібно прослідити ті історичні процеси, які беруть свій початок із XVI століття.
В середньовіччя Косово являлося центром сербської державності. Багато кількісні церковні і світські пам'ятки того часу свідчать про розквіт сербської культури, яка почала зазнавати утисків після турецького завоювання. Але й під Османським ігом Косово зберігало свій сербський характер. Православна віра консолідувала південних слов'ян, впливала на всі сфери їхнього життя, формувала їх як націю. Центром сербського народу Косово залишалося до XVII століття, коли постійні повстання пригноблених міщан, селян і жорстокі репресії з боку османів почали примушувати багатьох корінних жителів шукати притулку за межами Турції. На спорожнілих місцях заселялися албанці, які в той же час масово приймали іслам. В соціальній структурі Османської імперії мусульмани-албанці займали більш привілейоване положення ніж серби, і могли безкарно утискати останніх. Це в свою чергу також примушувало косовських сербів покидати ці краї. Така ситуація тривала більш ніж два століття, коли після балканських війн 1912-1913 р. р. Сербія і Чорногір'я звільнили свої землі від турок. Але не пройшло й півстоліття після того, як невелика країна отримала ще два нокдауни: один від фашистів, другий — від комуністичної влади. Спочатку італійці й нацисти під час окупації 1941-1944 р. р. вигнали з краю 100 000 сербів, а потім компартія, на чолі якої стояв Броз Тіто, дала автономію Косово і заборонила сербам повертатися на рідні землі. Як результат, кількість етнічних албанців зросла в три рази, і в 90-х роках це втілилося в новий значний конфлікт, який закінчився бомбардуванням сербських територій.
Зробивши коротку анатомію останнього конфлікту ми можемо побачити, що Північноатлантичний альянс виступав не як примиритель, а як агресор. Складається враження, що Захід штучно створив собі такий клімат духовної короткозорості, при якому узаконюється беззаконня. В наші часи, в лиці ООН та НАТО Захід відмовився від ідеї права, основаної на справедливості. Новітня історія показує, що «Всесвітня згода» досягається шляхом видимої і невидимої смерті «неслухняних» народів, культур та релігій. Якщо взяти до уваги те, що лідер капіталістичного світу США і, перебуваючи в їхній тіні світова закуліса, прагнуть ствердити своє повне володарство над нашою планетою, то стає зрозуміло, що воєнна агресія Заходу проти відсталих країн являється тим шляхом, який веде до омріяної мети.
Західні і навіть деякі східноєвропейські мас-медіа видають далеко не повну інформацію про злочинні діяння Північноатлантичного альянсу та «миротворчих» угрупувань. Замовчується саме головне: в той час, як ідеологи глобалізації попивають в шикарних кабінетах віскі, на сербській землі під шаленими обстрілами гинуть мирні люди. Як приклад, за декілька днів безперервних бомбардувань постраждало стільки ж жителів, скільки жертв понесли обидві сторони за довгі роки протистояння до втручання НАТО. А якої шкоди завдало мирним соціальним об'єктам: багатоповерховим будинкам, школам, лікарням та іншому. Скільки буде потрібно часу для майже розваленої економіки, щоб відбудувати все це. Звичайно, можна відмовитися від своїх територій, людей, піти на поступки і таким чином отримати «щедрі компенсації» з Заходу. Якщо ні — далі будуть йти санкції, погрози, ультиматуми, можлива ще одна агресія. Тобто із двох зол потрібно вибирати менше, яке не буде зрадою ні Церкві, ні державі, ні народу. А надіятися на якусь реальну допомогу від «гуманного» та «справедливого» Заходу серби вже не можуть. Ще до війни з НАТО Євросоюз показав своє справжнє лице, коли західні засоби масової інформації морально і політично підтримували мусульманську сторону, а миротворчі війська ООН надавали таємну матеріальну та тилову підтримку бойовикам джихада. А повітряні удари по сербах і відкрита підтримка албанців тільки лишній раз підтвердили, що ставлення Заходу до цієї східноєвропейської країни не змінилося. Починаючи від часу проповіді Кирила та Мефодія і аж до звірств Анті Павліча та останньої війни серби завжди терпіли утиски, які з благословення Ватикану безперервно впроваджувалися.
Рим благословляв хрестові походи, схвалював різні геноциди проти православного народу, а в ХХ столітті взагалі перетворився на масонську маріонетку. Останні десятиліття Іоанн Павло ІІ здійснює екуменічні подорожі до іудеїв, мусульман, буддистів, православних, і скрізь говорить про єднання в «дусі та істині», виступає за «свободу, єдність, братерство». А в той же час на Західній Україні уніати безчинствують на православних приходах, католики-хорвати вбивають сербських жінок та немовлят. Можна побачити неозброєним оком, що ведеться не пуста демагогія, а йде планомірний воєнний процес проти православних народів. В різних місцях він виявляється по-різному: то як інформаційна війна, то як дестабілізація на релігійному підґрунті, або ж пряма воєнна агресія, як на Балканах, яка була здійснена з ціллю спасіння безуспішних зусиль албанських сепаратистів, направлених на від'єднання Косово. У цьому випадку «християнський», а в дійсності антихристиянський Захід цілком виявив свої наміри, коли хотів за рахунок земель православної Сербії та Чорногір'я створити «Велику ісламську Албанію» в центрі Європи.
Звичайно, Захід переслідує і воєнно-політичні цілі. Вони заключаються в тому, щоб розділивши Югославію, створити на Балканах стратегічний плацдарм для своїх військ. В такому випадку можна буде ефективно контролювати ситуацію в Східній Європі та на Близькому Сході. Якраз саме більшість країн цієї частини земної кулі є носіями фундаментальних релігій, що являється «кісткою в горлі» для ініціаторів нового світового порядку. Будучи по своїй суті ортодоксами, вони в певній мірі відкидають постмодернізм — дітище США, свято бережуть свою культуру і не інтегрують в Європейське суспільство. І тому контроль Північноатлантичним альянсом Балканів сприяв би поширенню впливу Заходу на політику, економіку, і в певній мірі на культуру сусідніх народів.
Вагомість збройного нападу на Югославію зросла ще й від того, що сербський і російський народи пов'язані вузами багатовікової дружби. І тому, нападаючи на Сербію, НАТО завдає невидимого удару і Москві, ставлячи її перед дуже незручним вибором: або йти на конфлікт із Заходом і опинитися в повній ізоляції із майже розваленою економікою, або залишити в біді братський народ. «Третій Рим» завжди був перепоною в домаганнях «цивілізованих країн». «Варварський народ», як називали його на заході, не просто мав якісь власні інтереси щодо різних територій, а в глобальних масштабах впливав на все геополітичне становище в світі. Не одного разу західноєвропейські та американські наміри зазнавали краху в протистоянні із Москвою. А якщо взяти до уваги те, що центр Православ'я на сьогоднішній день знаходиться в російській державі, то стає цілком зрозумілим ставлення неоязичного Заходу до великої слов'янської держави. І тому війна на Балканах носить і такий підтекст: якби Сербія повернулася спиною до Росії, як це зробили деякі країни колишнього соцтабору, зреклася православної віри, то вона б можливо зараз, як ряд східноєвропейських держав інтегрувала в Європу, мала процвітаючу економіку, ще й отримала б підтримку у боротьбі із мусульманами. Якщо ні, то прийдеться до кінця боротися за свою державність, за об'єднання Югославії, а саме головне, захищати правду всього православного світу; в тому ж числі християнської Європи; правду християнства, християнської нації та культури. І боронити від самих же європейців, які забули про свою християнську самобутність і тепер являються знаряддям диявола у боротьбі із Церквою Христовою.
«Во дни оны» воїни Пілата в Преторії знущалися з Христа, били його по обличчю і говорили: «Радій Царю Іудейський». Так і в наші дні, натовські пасхальні бомбардування сербських городів і ракети із злорадними надписами «Щасливої Паски» свідчать про духовну сліпоту нещасного люду. Це наштовхує нас на думку, що час кінця світу вже близький. Якщо христоненависники вирішились на таке звірство — то це вже явні кроки по насильницькому будуванню царства антихриста.
Коли диявол спокушав Христа в пустелі, то він пропонував Йому відмовитися від своєї духовної влади над людьми, а прийняти світське володарство і з зовнішньою пишністю прийти на Землю в лиці того Месії, якого чекали євреї. В наші часи США і Євросоюз ставлять Югославії ультиматуми, пред'являють різні пропозиції. Це так схоже на те, що пропонував сатана Христу. Але ми бачимо, що маленька Сербія, яка не втратила витоки своєї духовності, показала Заходу таку єдність Духа, яку він не зміг здолати. Так, в матеріальному плані Югославія багато чого втратила, але духовна перемога за сербами. А саме дух творить історію.
Носенко Олександр,
студент 2 курсу Духовного училища
[Вверх]